Філософський зміст творів

Роман А.Камю «Чума» та новела Ф.Кафки «Перевтілення»

Більшість людей навіть не здогадуються, що філософія є невід’ємною частиною життя кожної людини. Можна цього не усвідомлювати, але філософські міркування пронизують усе наше повсякденне життя. Як бути, наприклад, школяреві, який помітив під партою грошову банкноту? Чи добре давати списувати домашнє завдання? Чи йти на заняття, чи не йти? Відповідь на такі запитання залежить від світоглядних позицій, ціннісних орієнтацій, моральних, естетичних, політичних принципів та уподобань. Мисляча людина повинна зважувати, наскільки її можливі вчинки у таких ситуаціях узгоджуються з її принципами, з принципами інших людей та які наслідки вони можуть мати. Такого виду розумова діяльність є за своєю природою філософською. Що далі ми заглиблюємося у ці питання, то більше ми філософствуємо, тобто мислимо по-філософськи.

Мислити по-філософськи (філософствувати) змушена кожна людина, бо перед кожною людиною постають одвічні філософські питання: “Що таке світ і що таке людина”? “Хто я і яке моє призначення у цьому світі”? Одвічні тому, що на них заново доводиться відповідати кожному історичному поколінню та кожній особі зокрема. Одвічні філософські питання людина вирішуватиме завжди настільки, наскільки вона відчуває себе людиною і прагне взяти на себе відповідальність за свій свідомий життєвий вибір.

Для багатьох письменників світу головним предметом роздумів була і є людська особистість, її психологія, місце і доля у світі, поведінка в різних життєвих ситуаціях. Мабуть, саме тому будь-який літературний твір має певний філософський зміст.

А.Камю. Роман-притча «Чума»

А. Камю — французький письменник, есеїст, драматург і мислитель. Він належав до екзистенціалістів. Лауреат Нобелівської премії з літератури.

Творчість А. Камю с прикладом плідного поєднання талантів письменника, філософа. У своїх творах А. Камю розмірковує над абсурдністю світу і сенсом буття людини в ньому. Людину митець ставить над усе. Це світла, мисляча, повна відповідальності за все істота. Вона мусить втручатися у повне зла, нісенітниць життя, бунтувати проти наявного у житті абсурду, поборювати відчай, виконувати свій обов’язок.

Роман-притча «Чума» був опублікований 1947 р. А.Камю: «За допомогою чуми я хочу передати атмосферу задухи, в якій ми скніли, атмосферу загрози й вигнання, в якій ми жили. Водночас я поширив значення цього образу на буття взагалі.» У цьому романі А. Камю з надзвичайною гостротою поставив філософські проблеми добра і зла, морального вибору людини: скоритися невідворотній дійсності чи, навіть не маючи надії на перемогу, бунтувати проти нездоланного зла.

Як і всі модерністські явища, роман «Чума»досить складний, адже має не тільки зовнішню сторону, а й глибокий філософсько-символічний підтекст.

Композиційні особливості твору

«Чума» — хроніка одного тяжкого року в Орані, центрі французької префектури на алжирському узбережжі Середземного моря. Пройшовши крізь міські ворота слідом за очевидцем того, як одного разу тут раптово вилізли з підвалів тисячі пацюків і спалахнула епідемія чуми, ми потрапляємо в сумовиті квартали, випалені сонцем. Суворо ведеться протокол оповіді: скупо окреслено вихідне становище, потім реєструється кожен черговий етап. Саме жанр хроніки забезпечує довіру до вірогідності поданого матеріалу, допускає висловлювати почуття її укладача тільки такою мірою, щоб не перешкоджати бачити все, що відбувається, і запрошує думати й розуміти.

Що ж у такому разі спонукало Камю узяти на себе обов'язок літописця? Мабуть, саме те, що відрізняє хроніку від роману.

Хроніка	Роман
зосередженість на висвітленні подій глобального характеру	відтворення долі людей і тільки через нього показ суспільних подій
обсяг розповіді про долю окремих людей залежить від того, наскільки їх торкнулися описувані події
акцент оповіді робиться не на особистих проблемах людини, а на проблемах усього суспільства	наявність «наскрізної» або драматичної композиції (письменник розповідає про чиєсь приватне життя (його відтинок), де буде наявною або «наскрізна» (біографічна), або зосереджена навколо гострого зіткнення драматична композиція

Розлука доктора Ріє з дружиною, спроби журналіста Рамбера з'єднатися з далекою коханою самі по собі могли б послужити сюжетним стрижнем будь-якої книги, але у Камю все це відсунуто на далекий план і в кращому випадку наочно підтверджує аналіз «клімату ізоляції», у якому опинилися оранці, відірвані від близьких їм людей епідемією.

Суперечка доктора Ріє з колегами-медиками і чиновниками муніципалітету, які не бажають глянути в обличчя правді і визнати, що вони мають справу саме з чумою, для Камю — вузловий епізод, де зав'язуються нитки роздумів літописця про істини, відкриті "страшною хворобою, про природжену схильність людини ховатися від жахливої реальності.

Розвиток дії — створення санітарних дружин, спроби Рамбера втекти з Орана, перша проповідь Панлю пастві, досягнення чумою своєї вищої точки, апогею.

Кульмінація (їх у творі декілька, і вони співпадають з відкриттям життєвої істини кожним з персонажів) — винахід вакцини і врятування перших хворих, агонія дитини на очах у Панлю, метання Грана в чумній лихоманці.

Розв'язка — зняття санітарних кордонів, прихід в Оран першого потяга, смерть дружини Ріє і він же біля постелі помираючого Тару.

Коли, здавалося б, епідемія чуми закінчилася і всі жахливі події залишилися позаду, стає очевидним, що фінал роману відкритий. Мабуть, через те, що знищити чуму неможливо, оскільки за певних умов вона знов і знов лишатиме за собою право на існування.

Вирішення проблеми морального вибору героями роману

Перед героями роману – складна філософська проблема вибору. Як же розуміють проблему вибору екзистенціалісти?

За певних умов кожна людина опиняється в ситуації вибору. Один намагатиметься перехитрити долю, другий удаватиме, що і взагалі не помічає проблем (може, вони самі по собі якось вирішаться), третій почне шукати оптимальні виходи зі складної ситуації. Проте кожне з цих рішень (а це, власне, і є вибором кожного) буде, за філософією екзистенціалістів, свідчити про рівень самосвідомості, моральної чистоти.

У літописі оранських бід автор зіставляє різні типи людської психології. Разом з героями роману ми немов відчуваємо себе теж замкненими в зачумленому місті, опиняємося віч-на-віч зі смертельною небезпекою.

Довгий і складний шлях осягнення істинного сенсу життя людини чекає в «Чумі» заїжджого журналіста Рамбера, священика Панлю, статистика Грана, слідчого Отона, лікаря Бернара Ріє. Для них, як і для інших мешканців міста, для кожного по-своєму настає година прозріння, коли оголюється справжня цінність людського буття, коли вже не лишається місця ілюзіям.

Як же вирішують проблему свого морального вибору герої твору Альбера Камю?

Доктор Ріє. Умінню дивитися правді в очі Ріє навчила професія лікаря. З перших же кроків лікарської практики він відкрив усевладдя смерті. Несподіваний кінець людського життя — свідчення недосконалості земного буття. Ріє знайшов у собі сили не ховатися від цієї істини, а зробити з неї всі потрібні висновки. Він зрозумів, що «світовий розпорядок направляється смертю», і тому даремно «звертати погляди до небес, де панує мовчання». Зрозуміти — не значить прийняти. Ріє повстає проти долі: «треба бути безумцем, сліпим чи негідником, щоб примиритися з чумою». Лікувати, а не рятувати — таке його правило.

Чума мало що змінила в його думках і способі життя — він робить обхід хворих так само, як і колись. За час чуми Ріє так і не зміг звикнути спокійно дивитися на помираючих. Він сумлінно виконує свій обов'язок — обов'язок лікаря і людини. Епідемія ще раз зміцнила його в раніше сформованих поглядах і звалила на плечі нелюдську ношу: організація лікарень, налагодження карантинної дисципліни, керівництво дружинами санітарів-добровольців, безсонні ночі, нагромаджена протягом місяців утома, смерть пацієнтів, яка стала повсякденністю. По суті, для Ріє лише значно зросла напруга всіх фізичних і духовних сил, а сутність його діяльності залишилася колишньою.

«У всій цій історії мова йде не про героїзм... Мова йде про чесність... У моєму випадку вона полягає в тому, щоб займатися моїм ремеслом», – говорить доктор Ріє. Для письменника і філософа Альбера Камю героїзм не елітарний, а демократичний. В очах доктора і його помічників обов'язок — те, що є само по собі зрозумілим: коли доводиться день у день виконувати виснажливу чорнову роботу, коли невдач більше, ніж успіхів. І річ не в тім, яка нагорода чекає їх, а в тім, чи до кінця вони виконали свій громадянський обов'язок, чи змогли реалізувати все, що мали в собі кращого. »

Доктор Ріє одним із перших усвідомив критичність ситуації та зрозумів, що при такому становищі покладатися можна тільки на повсякденну працю, що «головне — це добре робити свою справу». Він закликає до боротьби: «…Коли бачиш скільки біди і горя, що приносить чума, треба бути божевільним сліпцем або просто негідником, аби примиритися з чумою». І хоча для лікаря чума — це «нескінченна поразка», він не опускає руки. «…Навколо мене пітьма, а я пробую бодай що - небудь у ній побачити. …Я не знаю, ні що на мене чекає, ні що буде при цьому. Зараз є хворі і треба їх лікувати. Я бороню їх, як умію, та й усе». Для нього найважливіше у житті — залишатися людиною за будь-яких обставин.

Рамбер. Паризький журналіст Рамбер, який від початку карантину намагався всіми правдами й неправдами залишити зачумлене місто, щоб поїхати до коханої жінки, згодом відчув, що йому «соромно бути щасливим одному» в час лихоліття, і тому залишається в Орані. Він самовіддано працює в санітарній дружині. Його однодумці — мислитель Тарру, службовець Гран, журналіст Рамбер та інші — організовують дружини, щоб в міру своїх сил протиставити себе чумі, не залишитися осторонь. Вони знають, що «треба боротися в той чи інший спосіб , нізащо не падати навколішки» Ці добровільні дружини виїздять на виклики, ізолюють зачумлених, вивозять трупи, допомагають жителям Орана «ввійти в чуму», і розуміти, що вона є справою всіх, і зробити свій вибір.

«Я колись думав, що чужий у цьому місті і що мені у вас нема чого робити. Але тепер, коли я бачив те, що бачив, я відчуваю, що я теж тутешній, хочу я того чи не хочу. Ця історія стосується однаково нас усіх», — зізнається Рамбер наприкінці роману.

Щастя неможливе, коли всі навколо нещасливі. Людина відповідальна за все, що відбувається довкола, навіть якщо безпосередньо це її не торкається. Усвідомлення цього укорінено в глибинах людської душі, часом його важко сказати словами, але це — владний поклик совісті.

Тару. Життєрадісний, з незмінною усмішкою на устах, Тару рані¬ше за всіх інших помічників доктора Ріє добровільно, без вагань приєднався до лікарів і, щодня мужньо дивлячись в обличчя смерті, віддавав увесь свій розум, енергію, чималий досвід цій небезпечній справі. Безстрашність, талант діяльної людини примхливо поєднуються в ньому зі схильністю до такої собі «святості без Бога».

Будучи сином прокурора, він відрікся від благополуччя, сімейного затишку, чудової кар'єри. Замість цього, не бажаючи залишатися «зачумленим», віддав перевагу бродяжницькому шуканню правди.

Одного разу йому довелось бути присутнім при розстрілі контр-революціонера. «Ось тоді я й зрозумів, що принаймні протягом усіх цих довґих літ як був, так і зостався «зачумленим», а сам усіма силами душі вірив, ніби саме з чумою і борюся. Зрозумів, що я, хай не безпосередньо, але засудив на смерть тисячі людей, що я навіть сам сприяв тим смертям, схвалюючи дії і принципи, які неминуче тягли їх за собою. Юнак запитував себе: «Коли піти на поступки хоч один раз, то де межа дозволеному?» Чи припусти¬мо в ім'я будь-яких благ, нехай найбезкорисливіших і піднесених, що дають усім порятунок від страшних бід, переступити біблійну заповідь «не убий»?

Муки враженої совісті зрештою підвели Тару до рішучого «ні»: «Схоже, що історія людства підтвердила мою правоту, зараз убивають наввипередки. Всі вони охоплені шалом убивства й інакше чинити не можуть».

Тару для себе вирішив, що він не має ніякого права приймати чи відкидати крайні засоби, що служать досягненню хоч би якої мети. Навіть якщо хтось вдається до них не з доброї волі, а вимушено. Найпростіші, вічні й самодостатні моральні цінності стали для юнака цілком незаперечними, хоча він добре усвідомлював, що це штовхає його на вигнання, відлюдництво.

Залишатися й далі просто приватним лікарем, який має справу лише з фізичними недугами, зціляти від якої велить милосердя, йому не досить, бо він уже зіткнувся з недугами історичними. Тару говорить: «Тепер я знаю, що я нічого не вартий для цього світу і що відтоді, як я відмовився вбивати, я сам себе засудив на безповоротне вигнання. Історію робитимуть інші». Він же буде терпіти, зносити її напасті. Перебуваючи в межах певної історичної епохи, ставши свідком жахливої епідемії і поведінки людей, що потрапили в цю «межову ситуацію», Тару з'ясува для себе, що «кожний носить її, чуму, в собі» і ніхто не може зробити й кроку, не ризикуючи приректи ближнього на загибель, «тому що мікроб — це щось природне». «Здоров'я, не підкупність, чистота — усе це продукт волі, волі, що не повинна давати собі перепочинку», — такого висновку доходить автор нотаток про трагедію в Орані — Жан Тару.

Панлю. Вчений єзуїт отець Панлю постає в романі не просто служителем церкви, а й втіленням християнського світорозуміння. Він догматично чіпляється за тезу: чума – кара грішникам, але епідемія забирає життя і безгрішних. Терпіння, смирення, покора долі, які пропонує Панлю, - все розбивається об скелю дійсності.

Чума ніби знущається з усіх тлумачень. Вона милує порочних і вражає безгрішних. Кончина безневинної дитини ставить під удар усю теологічну премудрість вченого єзуїта.У Панлю живе і жалість до «гріховних» смертних, і великодушність. Він включається в боротьбу з епідемією, самовіддано виконує найнебезпечніші доручення. «Ми працюємо разом в ім'я того, що поєднує нас, — визнає невіруючий доктор Ріє. — Я ненавиджу смерть і хворобу, ви це знаєте. І хочете ви того чи ні, ми разом від них страждаємо і разом з ними боремося».

Біля трупа немовляти отець Панлю повинен був або засумніватися в правоті Всевишнього, або заплющити очі і далі, всупереч очевидності, чіплятися за уламки вірувань, що зазнали катастрофи. У другій своїй проповіді святий отець наполягає на цілковитій невблаганності одного з двох крайніх виходів: «Брати мої, час настав. Треба в усе увірувати чи все відкинути. Але хто серед вас зважиться все відкинути?»

Коли в самого Панлю з'являються ознаки зараження чумою, він відмовляється від лікування, цілком покладаючись на допомогу Господню і відштовхуючи допомогу людську.

Отже, він відрікається від страшної правди всього земного, яка полягала в тому, що життя позбавлене божественно-розумного заступництва і хоч якоюсь мірою справедливого устрою. І хвороба забирає його, немов підтверджуючи безплідність моральності, що черпає свої докази в містиці одкровення.

Гран. Невдаха на службі, невдаха й у сімейному житті, Гран, на думку Камю,— та найменша людина з юрби, шлях якої від народження до смерті засіяний переважно прикрощами. Але саме через те, що повсякденна недосконалість світу для нього не була таємницею і до пришестя чуми, він, не вдаючись до загальних міркувань про земну долю людини, несвідомо сповідує ту саму стоїчну віру, що і Ріє. Він добровільно береться вести статистику епідемії і старанно виконує цю невелику справу, оскільки за віком своїм не в змозі був взятися за щось більш важке.

Якщо для Ріє «порятунок» — занадто урочисте слово, то Гран над ним і не замислюється: «Чума тут, треба захищатися, усе ясно. Ах, якби все було так просто!»

Скривджений начальством, незрозумілий для близьких дивак, до якого доля була несправедлива, насправді є носієм бунтівної непокори, завжди і скрізь залишається вірним своєму людському покликанню в такому недоладно влаштованому житті.

Гран — довічний мученик слова. Невміння підібрати потрібний вислів в найвідповідальніший момент переслідує його, наче невиліковна недуга. Недорікуватість перешкодила йому скласти прохання про підвищення в посаді, на що в нього є всі права і заслуги, і він за все своє довге життя ні на щабель не піднявся по службі; недорікуватість не дала йому знайти достатньо вагомі і проникливі слова тоді, коли його дружина, втомившись від спільного вбогого життя, вирішила його залишити.

Творчість Грана — справа геть нікчемна, схожа на «сізіфову працю». У кінцевому підсумку, за Камю, не є вже таким важливим, що саме треба робити всупереч «потворності світу» (від абсурду нема куди подітися, нехай хоча б щось знайде закінченість, хоч яким би малим і даремним воно було). Важливо не піддатися зневірі, не примиритися з «неподобством» буття, важливою є сама по собі незгода — «почесть, що робиться людиною своїй гідності» («Міф про Сізіфа»).

Мораль Камю, як і раніше, шукає свого призначення не в діяльній переробці наявної нерозумності, а в стоїчному виклику «богам», долі, одвічному хаосу.

При першому погляді на роман - це скупа розповідь про жахливу епідемію конкретної хвороби, про моральний вибір кожним з персонажів свого місця в чумній епідемії. Проте цим не вичерпується глибинний зміст твору, адже він має ще й символічний підтекст.

Символічний зміст роману

«Чума» А. Камю — роман філософський, і, природно, на першому плані в ньому постає філософська проблематика, філософське, тобто узагальнено-універсальне трактування зла в контексті людського буття. Саме так і осмислюється чума головними героями роману, інтелектуалами Ріє і Тарру, устами яких найчастіше говорить автор.

Що ж таке чума?

По-перше, це конкретна хвороба.

По-друге, це символ нещастя, який конкретизується певною історичною датою — 194... роком. Далі автор говорить: «у світі чуму зустрічаємо так само часто, як і війну... безсумнівно, війна є надто безглуздою, але це не заважає їй виникати знову і знову». Ця фраза насторожує і змушує знову звернутися до зазначеної дати — 194... рік. Виникає асоціація з «коричневою чумою» , що поширилася в Європі на початку 50-х років минулого століття — фашизмом. Майже подолана зусиллями медиків, вона на наших очах вдяглася в коричневе й чорне, прогриміла танками й літаками по дорогах війни, знищуючи мільйони, а іншим мільйонам отруюючи свідомість своїми бацилами, а потім, розбита, але недобита, знову заповзла в різні щілини і підвали зализувати рани...

За свідченням самого Камю, «явний зміст «Чуми» — це боротьба європейського Опору проти фашизму».

«За допомогою чуми я хочу передати атмосферу задухи, від якої ми потерпали, атмосферу небезпеки й вигнання, в якій ми жили тоді. Водночас я хочу поширити це тлумачення на існування взагалі. Чума покаже моральне обличчя тих, кому минулої війни випало думати, мовчати і страждати».

По-третє, в контексті роману чума — універсальна метафора зла в усій його багатоликості й нездоланності. В устах Тару слово «чума» набуває дуже багатьох значень: «Чума — не тільки хвороба, не тільки війна, це також смертні судові вироки, розстріл переможених, фанатизм церкви і фанатизм політичних сект, загибель безневинної дитини в лікарні, суспільство, влаштоване геть погано, так само як і спроби, всупереч опору влади, улаштувати його заново... Вона звична, природна, як подих, тому що «нині ми всі трохи зачумлені». Мікроби її гніздяться всюди, підстерігають кожен наш необережний крок. Взагалі на світі є лише «нещастя і їхні жертви — і більше нічого».

Стан «зачумленості» — той стан, якого майже нікому не щастить уникнути, а його подолання вимагає постійної мобілізації волі, духовних і моральних сил особистості. Бути «зачумленим», за Камю, — це не тільки чинити насильство, а й не повставати проти нього. «Зачумленість» — не лише готовність убивати, а й примирення з тим, що вбивають. Люди багато чого не розуміють, і в цьому полягає сутність сумної «людської долі», бо абсолютне знання неможливе. Найстрашніше зло, резюмує автор, це нерозуміння, яке вважає, шо все розуміє, і тим самим надає собі право вбивати. Тут Камю спирається на історичний досвід XX століття, моторошний досвід нацистської Німеччини й більшовицької Росії.

Люди доброї волі можуть перемогти конкретне зло, але їм ніколи не досягнути перемоги над злом у світі. Час від часу воно з’являється з тому чи іншому вигляді. Ось чому доктор Ріє переконаний у тім, що «чума — це нескінченна поразка». Саме тому людина має бути готовою знову й знову робити свій вибір — скоритися злу чи бунтувати проти нього.

Чума залишилася позаду. Місто оговтується від страшного мору, але в романі Камю, як і в житті, ще зарано ставити крапку. Радість від спаду епідемії може бути тимчасовою, адже затишшя часто передвіщає бурю. Доктор Ріє висловив переконання, що "чума — це нескінченна поразка". Ця думка співзвучна філософії самого А. Камю стосовно того, що людям доброї волі під силу перемогти якесь конкретне зло, але вони ніколи не переможуть всесвітнє зло. Письменник водночас веде боротьбу проти "зачумленості" суспільства. "Зачумленість" — це особливий стан людини — це не лише здатність чинити зло, а й нездатність чинити опір злу, це той стан духовного спустошення, коли все байдуже, коли з усім погоджуєшся. У цих міркуваннях автор виходить далеко за межі хроніки епідемії чуми в алжирському місті.)

А. Камю-філософ усвідомлює, що вселенське зло перемогти неможливо, але це зовсім не означає апатію і бездіяльність. Герої роману демонструють готовність самовіддано боротися зі злом, зокрема — з чумою. І саме у цьому творі відбувається перехід А. Камю від "самотнього бунтарства до визнання спільноти, чию боротьбу треба поділяти".

Сама зустріч мирних городян з чумою, за логікою Камю, — це і зустріч його співвітчизників зі своєю жорстокою Долею, фатумом, зіткнення з яким письменник позначив словом «абсурд».

Жанрові особливості твору

Твір «Чума» побудований як свого роду літопис. Водночас пряма оповідь про пережите Францією замінюється алегоричною притчею.

Притча — це повчальна алегорична оповідь, у якій фабула підпорядкована моральному задуму твору. У притчі увага читачів зосереджується на певній дидактичній ідеї.

Під час прочитання роману «Чума» складається враження, що ролі наперед визначені, кожному з учасників оранської трагедії «доручено» донести до читача свою частину розподіленого між ними навантаження. В цілому це й дає нам уявлення про життєву філософію письменника Альбера Камю.

Кожен з героїв хроніки так чи інакше охоплений бажанням підібрати морально-філософський ключ до подій, ввести розрізнені факти в струнке світорозуміння, осягти зміст навіть мимовільного свого кроку.

Саме тому цей роман можна вважати романом-притчею з глибоким філософсько-символічним підтекстом.

Камю належить до найвизначніших майстрів слова XX століття у Франції. Майже в усіх творах Камю особистість щоразу залишається віч -на -віч зі своєю земною долею.

Слід, однак, віддати належне урокам древньої і вічно нової трагічної мудрості, викладеної в «Чумі»: доброї волі досить, щоб і в найбезнадійнішій обстановці, всупереч розуму, не зломитися під натиском лиха, і не тільки вистояти, а й підтримати у біді своїх близьких і далеких.

Література

1. Великовский С. Грани «несчастного сознания»: Театр, проза, фи-лософская эссеистика, эстетика Альбера Камю.— М.: «Искусство», 1973.
2.Остроухов В. В. Поняття насилля і терору у філософії А. Камю.
3.Философия. Справочник студента. Г. Г. Кириленко, Е. В. Шевцов — М.: Филологическое общесто «Слово», 1999.
4.Камю А. Бунтующий человек: Философия. Политика. Искусство. — М.: Политиздат, 1990.
5.Хайдеггер М. Время и бытие: статьи и выступления.— М., 1991.

Ф.Кафка «Перевтілення»

Австрійський письменник, лауреат премії ім. Т. Фонтане, один із фундаторів модерністської прози. Завдяки самобутній образності, оригінальній манері письма, глибині осмислення стрижневих проблем духовного життя творчість Кафки справила величезний вплив на літературу та культуру XX ст. У літературному пантеоні XX ст., мабуть, важко знайти особистість, парадоксальнішу за Ф. Кафку. Його вважали пророком XX ст., основоположником теми абсурду в літературі XX ст. та релігійним мислителем, твори якого слід розглядати «у категоріях святості, а не літератури»; письменником, чия творчість надавала невичерпний матеріал для психоаналітичних студій і містила глибокі викриття механізму тоталітарної влади.

Парадоксально, що у кафківських творах, які нерідко справляли враження «незрозумілих», «чудних», навіть «хворобливих», впізнавали себе різні покоління читачів. Це здається тим більш дивним, якщо взяти до уваги, що Кафка, як зазначав український дослідник його творчості Д. Затонський, завжди писав «про себе і для себе».

Тема перевтілення існувала у творчості всіх народів. Вона була однією з основних в античній міфології. Римський поет Овідій у своїх "Метаморфозах" описав 250 сюжетів різноманітних перетворень-перевтілень богів, героїв, царів, звичайних людей і комах. Мотив метаморфоз присутній і у російській літературі: Микола Гоголь, Федір Достоєвський, Михайло Булгаков використовували цю метафору як найоптимальніший варіант для вираження свого "я".

Оповідання (його іноді називають новелою) "Перевтілення" митець надрукував 1916 року. Кафка - модерніст, його твори алогічні, ірраціональні, песимістичні. "Своїм" його називали екзистенціалісти, близьким він був і до експресіонізму.

«Перевтілення» - знаковий твір модерністської літератури.

Тема новели – гранична самотність особистості та трагічне знецінення людського життя.

Твір складається з трьох розділів, у кожному з яких вміщено певний елемент сюжету. У першому - зав'язка твору (перевтілення Грегора), у другому - його кульмінація (вигнання Грегора батьком, "бомбардування яблуками"), у третьому - розв'язка (смерть Грегора).

Кожен із розділів відображає певний конфлікт Грегора зі світом. У першій частині, де зображено зіткнення Грегора з повіреним і батьком, конфліктна ситуація зумовлена прагненням Замзи-комахи довести свою людську гідність та незмінність соціального статусу. У другій, де розгорнулася боротьба героя з матір'ю і сестрою навколо жіночого портрета, який символізував кохання, виявилося бажання героя зберегти свій інтимний, знову ж таки людський, але автономний від соціуму та родини, внутрішній світ. У третій Грегор озвався на звуки скрипки, і це свідчило про його потяг до мистецтва, до найвищих духовних здобутків. І у всіх трьох випадках герой зазнав поразки. У такий спосіб Кафка довів думку про те, що найважливіші духовні цінності виявилися на початку XX століття неспроможними, а нещастя відчуженості нездоланним.

Природа головного героя твору - Грегора Замзи - аж ніяк не романтична; він звичайна людина: один із численних непримітних комівояжерів однієї із численних фірм. В його долі все випадкове: не поталанило йому з фірмою; не склалося з коханою - касиркою одного з магазинів (вона так і не спробувала дізнатися, що сталося з її зниклим шанувальником); ні, зрештою, з родиною. За інших обставин все могло б статися інакше.

Він належав до міщанської родини з вульгарними смаками, зацікавленої винятково матеріальним життям, у якій, крім нього, ніхто не працював. Герой новели - комівояжер. Своєю працею він утримував батька, матір і сестру Грету, які не могли та й не хотіли працювати. Грегор більшість часу проводив у відрядженнях, але страшна пригода з ним сталася якраз вдома. У першій частині новели бачимо Грегора, перевтіленого у жука, але людські почуття поки що змішалися у ньому з новими інстинктами комахи (сцена сповзання з ліжка, коли планувала людина, а діяв жук). Про своє тіло Грегор ще думав людськими поняттями. Вважаючи, що його стан - хвороба, яка з часом може пройти, його посадили на звичайну для хворої людини дієту. Йому запропоновано молоко. На жаль, якщо людський розум вживав людську їжу, то шлунок жука відмовився від їжі ссавців. Хоч він і дуже голодний, молоко йому бридке. Ідея комахи поступово заглушила людину у Грегорі.

Реакція родини. Коли стало зрозуміло, що з ним не все гаразд, батьки готові були допомогти йому: сестру й служницю відіслали за лікарем та слюсарем. Впевненість і рішучість, з якою вживано перших заходів, вплинула на нього приємно. Він відчув себе знову в людському оточенні та сподівався на добрі наслідки. Але на цьому будь-які спроби змінити ситуацію закінчилися. Родина не задумувалася над причинами незвичайного "перевтілення". Усе сприймалося як норма життя, всі змирилися з ним, сподіваючись лише на терпіння. Кожен член родини Замза по-різному реагував на подію. Батько брутально заганяв Грегора, який виповз у вітальню, назад до своєї кімнати. Він від самого початку прагнув фізично ушкодити свого безпомічного сина. Так, яблуко, кинуте ним, вгрузло у комашине тіло Грегора і почало загниватися.

Але найжорстокішим виявляється не батько, а сестра, яку Грегор любить найбільше і яка зрадила його: "Я не хочу називати цю потвору братом і кажу лише одне: треба якось здихатись її... Ми мусимо звільнитися від цієї потвори". Зрада Грети фатальна для Грегора. Дівчина не розуміла, що її брат зберіг людське серце, людські почуття пристойності, сорому, гордості. Вона не намагається приховати свою відразу до смороду в його кімнаті. Не приховувала своїх почуттів і тоді, коли дивилася на нього.

Мати Грегора є матір'ю швидше машинально, з якоюсь механічною любов'ю до сина, але й вона готова зректися його.

Якщо Грегор - людська істота в комашиній подобі, то його родина - комахи в людській подобі, і кожен із них міг зайняти місце Грегора. Зі смертю Грегора вони з полегшенням зітхнули і швидко усвідомили, що мають право насолоджуватися життям.

Кафка використав філігранний прийом: прийом трикратного (як у казці) обрамлення і градаційної (зростання напруги) епіфори (всі частини закінчуються однаково): Грегора вигнали зі звичного кола спілкування, з кімнати, з цього світу. Кожна з трьох частин складалася з "появи" Грегора у кімнаті і закінчувалася "вигнанням". Відрізнялися причини появи героя: у першій частині з'явився на вимогу тих, хто знаходився у кімнаті, у другій - намагався допомогти зомлілій матері, у третій - приваблений грою сестри на скрипці. Три спроби (як у казці) мав Грегор Замза, але родина тричі відштовхнула його, він їй непотрібний, тому новела мала нещасливий фінал.

Три стани ставлення до Грегора і в родини. У першій частині - розгубленість. У другій - Грегор для них вже чужий, але родина ще сподівалася, що все налагодиться і до сина повернеться його звичайний вигляд. У третій частині - родина відверто вороже поставилася до Грегора.

Три інтер'єри оточували героя у трьох частинах: спочатку - це досить непогано облаштована кімната молодого чоловіка, потім - пустота, а вже згодом - звалище непотрібних речей. Якщо у другій частині винесення меблів із кімнати пояснювалося турботою про нього, то у третій частині "багато зайвих речей ... помандрувало до Грегорової кімнати, де вже майже не було вільного місця".

Назва трактується досить легко: "Перевтілення" - це те, що відбулося з головним героєм. Але це не єдине трактування, бо таке ж перетворення відбувалося з кімнатою Грегора, зі ставленням родини до нього. Фінал теж не викликав ніяких суперечок: фізична смерть героя як остаточне "вигнання" його: уже не з кімнати, а з життя - це лише закономірний підсумок ставлення родини до нього. Коли сталося це нещастя з Грегором, родина не змогла перемогти свою відразу і поставитися до Замзи як до людини. Так нікому і не спало на думку поговорити з ним, втішити його, розрадити. Тільки мати намагалася хоч щось зробити для сина, але далі намірів це не пішло. Батько з самого початку ставився до сина вороже. У своєму нещасті Грегор залишився сам, без підтримки найближчих людей, яким присвятив своє життя.

Мабуть, на філософію оповідання вплинули особисті стосунки Кафки з власною родиною, особливо з батьком. Та не лише в біографії справа – адже зображення трагічної самотності людини у ворожому їй світі стало концептуальною засадою експресіонізму.

Світобачення Кафки - трагічне. Людина у цьому світі - самотня комаха, якій нічого чекати від когось допомоги. Світ навколо цієї людини - ворожий їй. Прозаїк майстерно відобразив трагічне безсилля "маленької людини", її приреченість у цьому світі. Він показав катастрофічність епохи XX століття. Досліджував процеси, що відбувалися у людській душі, і визначив загальну "хворобу" суспільства - моральне перевтілення, деградацію особистості; поставив питання про причини самотності, відчуження, безвиході людини. Хоча він не вирішив цих болючих проблем, але його твір має глибоко гуманістичний пафос, оскільки ще на початку XX століття відобразив драму "маленької людини" нового часу і став на захист людяності.

Література

1. Кафка Ф. Щоденники 1919-1923.-К.:Видавничий дім «Всесвіт», 2000
2. Волощук Е.Хроника странствий духа. Этюды о Франце Кафке.-К.:Юниверс, 2001
3. Затонский Д. Франц Кафка и проблемы модернизма.- М.:Высшая школа, 1972
4. Моклиця М. Модернізм у творчості письменників ХХ століття. Ч.2. Зарубіжна література. – Луцьк: Вежа, 1999